Костянтин Москалець – поет тиші й глибини

Костянтин Москалець — український поет, есеїст, перекладач, музикант. Він автор легендарної пісні «Вона», яку співають уже багато років, часто й не здогадуючись, хто її написав. Письмо Москальця точне й стримане, зосереджене й майже молитовне. У віршах поет торкається межі сакрального й демонічного, вічного й миттєвого. Для нього поезія — це не втеча від реальності, а спосіб “врятуватися”:

 Поезія завжди повинна бути трохи відстороненою від загального, трохи не втручатися в справи світу цього. Вона повинна бути оазою світла серед пітьми тутешнього світу. Принаймні, хто не знаходитиме для себе виходу в релігії, хто не віритиме в Бога, хто не віритиме в ідеології, він завжди може прийти до поезії, як до чогось трансцендентного, і вийти за межі цього світу – врятувавшсь, врятувавши свою душу.
— К. Москалець.

Костянтин є великим шанувальником класичної музики, особливо спадку Йоганна Себастьяна Баха. Автор використовує фрагментарну форму мініатюр, які водночас є самодостатніми і разом утворюють медитативний ланцюг спостережень, думок, асоціацій у «Сполохах» (на тлі 45 хоральних прелюдій Баха).

Люди завмерли поруч, побожно стежачи за твоїми рухами — а ти, не замислюючись, висипаєш з кишень останні копійки; котяться вони вулицями, і де ті заручники незникаючі, коли злітають невиправдано високо голуби, коли, наче шум забутого вже озера, накочується шепіт: “Хто він такий, зрештою?”
— К. Москалець “Сполохи”.

Тут він підносить ритм тексту до музичного рівня. Москалець працює з простими, навіть буденними образами (яблуко, сніг, ящірка, павук), але наділяє їх особливим звучанням, вписуючи у ширший горизонт культури, дитячих спогадів і тиші. Така проза — це не лише стиль письма, а спосіб буття в мові: без крику, без пафосу, зате з глибокою інтимністю. Тут чи не найяскравіше простежується особливий і вивірений стиль автора.

“холодний падолист вологі пасма диму…” 

холодний падолист вологі пасма диму
сурма над водами проклятими і міст
далеко в небі сяє аметист
розкішного утраченого риму

далеко рідний край стрункі його собори
і сніг далеко — чистий золотий
і триєдине втілення мети
і вічні голоси дітей знадвору

ти знов поквапився воскреснути — і от
заранні пошуки добірного народу
не принесли сподіваного плоду
побільшивши число земних марнот

що ж виплекай безсоння
і святкуй сяку-таку нікомуненалежність
і збережи невитрачену ніжність
очікуючи смерть свою гірку

Поезія як стан нікому-не-належності постає у творчості Москальця — найповніше втілена в його щоденниках «Келія чайної троянди» — наскрізним лейтмотивом усього доробку. Саме “нікому-не-належність” (ідея радикальної внутрішньої свободи, відмови від ідентифікації з будь-якою колективною приналежністю) уможливлює існування людини в якості поета, адже це не соціальна маргіналізація, а вибрана самота, яка дозволяє мислити, творити й бути собою в найглибшому сенсі.

Нічого не знаю, і це добре, тому що знати — зле, знати — гріх, знати — неволя. Ми неправильно читали книжки — ми хотіли якомога більше довідатися, дізнатися, насититися; а треба було читати і писати їх так, як ми слухаємо музику або співаємо; адже ми слухаємо музику не для того, щоб про щось довідатися, ми співаємо не для того, щоб про щось повідомити; слухаючи і виконуючи музику, ми граємо в найкращу, найшляхетнішу Гру, тобто безпосередньо виконуємо те, задля чого, можливо, нас створив Бог; принаймні так вважає серце.
— “Келія Чайної Троянди”, З листопада 1989 року