Kyiv Music Fest на перехресті шляхів

Kyiv Music Fest — щорічний міжнародний український музичний фестиваль, метою якого є висвітлення сучасної української музики у світовому контексті. У рецензії Вікторії Бачинської поставлено питання: фестиваль рухається вперед чи живе примарами минулого? У кінці нашого огляду запропоновано варіанти покращення реалізації такого типу музичних подій в Україні.

Концерт-відкриття «У молитвах за Україну»

За традицією, яка тяжіє ще з заснування фестивалю Національною спілкою композиторів України 1990 р., в останню суботу вересня  (цьогоріч 27.09) в колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України відбувся урочистий концерт-відкриття (з символічною назвою «У молитвах за Україну») XXXVI фестивалю Kyiv Music Fest 2025.  

Програма складалася з двох контрастних відділів. У перший відділ входили концерт №3 для симфонічного оркестру «Голосіння» (1989) Івана Карабиця і «Плач і молитва» для симфонічного оркестру (1992) Валентина Бібіка. Вже за програмними назвами творів можна визначити, яким був їхній образний стрій. Обидва твори першого відділу програми надзвичайно емоційно наповнені: їх слід відчути і прожити, а не зрозуміти головою — цього мало. Твори виражали настрої душевної тривоги, горя, напруження, нав’язливого болю. Особливо це стосується твору Бібіка, відчуття від прослуховування якого не давало спокою до останньої ноти. Це зрозуміло, адже «Плач і молитва» присвячені жертвам Голодомору в Україні, і композитор мав на меті донести до слухачів відповідну емоцію. Але цей щемливий музичний матеріал був дещо одноманітним і «безрозвитковим», чи це «стояння в сльозах» зумовлено композиторським задумом? Виникла думка, що нас прагнуть «помучити» і втримати в желеподібному стані давлючої свідомості. І тому кінцівка твору не впевнена: слухачі очікували ще пів години «страждань» (заради чого?).

Виникла підозра, що організатори цілеспрямовано обрали на першу частину концерту емоційно важку музику під тиском. З якою метою? Щоб нагадати про становище України, щоб не забували, завдяки кому живемо і проводимо концерти — одним словом, надихнути слухачів на патріотизм через музичний розпач.

Бібік обрав як об’єкт музичного втілення трагедію Голодомору, але виразив її у формі екзистенційного страждання у вакуумі. Це не була передача тілесно-психологічних відчуттів голоду, як у «Голоді» К. Гамсуна (дозволю собі літературний приклад). Натомість це було відтворення колективного страждання, яке не намагається чинити опір самому собі. Твір відібрано, найімовірніше, задля необхідної болючо-тужливої атмосфери серед слухачів: викликати почуття втрати, жалю і навіть гніву за несправедливість. Якщо маємо за мету колективно об’єднати народ через спільну травму, то цей метод емоційного насилля дієвий, але не надійний, не довготривалий, і вартувало б підключати інші види взаємодії зі слухачем. Більшість відвідувачів і так живе в символічному просторі, не в реальному стані речей, а такими маніпуляціями зі свідомістю ми не робимо краще. Українська музика любить виражати страждання і жертовність заради мети і боротьби проти несправедливості. На кінцевий результат і реальність їй байдуже, головне довести свою правоту героя-жертви.

Одним словом, мета організаторів нас засмутити музикою першого відділу програми їм вдалася. Очікувано, що в другому відділі мало звучати щось більш оптимістичне. Так і сталося. Звучала Симфонія-легенда за мотивами творів Миколи Гоголя для великого симфонічного оркестру «Вечір на Івана Купала» (1976-2015) Леоніда Грабовського та «Рубікон» для симфонічного оркестру (2024) Сергія Пілютікова. Музика Грабовського — це музика до фільму Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала». Складається з 7 частин: 1) Вступ і Пастораль; 2) Бурлеска; 3) Ноктюрн; 4) Сатанічна фантазія; 5) Буколічні строфи; 6) Балада; 7) Плач та Епілог. Грабовський вміло передає в різних частинах контрастні образи, застосовуючи народний колорит звучання, що робить цю музикою ідеальною для кінокартин. Яскраві колористичні експресії і звуки перкусії розраджують слухача і роблять музику гарно сприйманою для пересічного слухача. Але завершилась симфонія-легенда все ж похоронно-плачевно: щоб потім вразити нас наступним твором — «Рубіконом» Пілютікова. Ця музика відтворила переможний настрій, на досягнення якого в кінці була налаштована вся програма. Твір звучав урочисто, акцентовано, фанфарно, з остинатними  ритмічними групами, голосними ударними і більш сучасно-популярним «кіношно-блокбастерним» звучанням. Одночасно тут проглядалися і народні мотиви, серед яких гуцульські (доволі стереотипне рішення композитора). Весь твір, масовий за своєю природою, звучав як ода колективізму — всенародного єднання в хаосі. Деякі фрагменти, на жаль, були побудовані на дещо застарілих неоромантичних засобах задля вираження бетховеноподібної бравури. Але без сенсу — до чого автор нас веде? Невже до переможного кінця? Втім, завершилось все, на диво, не урочисто, а тихо (проте мажорно). У цьому варто віддати належне авторові, адже тріумфальна кінцівка звучала б надзвичайно нещиро.

Таким чином, драматургія концерту-відкриття прозоро зрозуміла — від туги до перемоги. Чи гарним було це організаційне рішення — питання дискусійне. Але Kyiv Music Fest проводять у надзвичайно складний час для країни, і проводять непогано: виконання майстерне, твори талановиті. Проблему можна угледіти з позиції емоційно-ідейного наповнення концерту, але ця тенденційність цілком зрозуміла і передбачувана. Звісно, у всьому можна побачити недоліки за бажанням, але український музично-концертний рух перебуває на шляху пошуку себе, і такі політично ангажовані пошуки є невід’ємним етапом творчого становлення, якого ми так прагнемо.

«Cello & Piano: Гліб Сасько — Максим Шадько»

Наступний концерт Kyiv Music Fest, який іде на наш розгляд — це концерт 2 жовтня дуету віолончелі (Гліба Саська) і фортепіано (Максима Шадька). Формував програму концерту піаніст Максим Шадько, і спеціально для цього заходу солісти замовили твори в сучасних молодих українських композиторів Юрія Пікуша (1998 р. н.) і Максима Іванова (2001 р. н.). Серед старших композиторів звучали твори мастодонтів Валентина Бібіка і Євгена Станковича, а також Богдани Фроляк і Максима Шалигіна. Творчість композиторів старшого покоління (Бібіка і Станковича) представлена більш класичним жанром сонати, а молодшого покоління — вільними формами.

Першою звучала соната №2 для віолончелі та фортепіано (1991) Валентина Бібіка. Як відомо, Бібік переживав різні етапи своєї творчості, і ця соната є вже поставангардною в його доробку за стилістикою. Музика була просякнута всеосяжним ліризмом, виразною мелодикою у віолончелі та кластерним співзвуччям у партії фортепіано. Цей супровід фортепіано давав відчуття такої собі «клітки» для спраглої душі (віолончелі). Виконання було взаємодоповнюваним з чітко окресленими ролями між інструментами — фортепіано не брало роль лідера і відкривалося лише коли потрібно.

Наступним твором для контрасту звучав твір молодого композитора Максима Іванова «Game with shard» (з англ. «Гра з уламком», 2025). Написати твір і дати таку назву митця надихнула історія з життя. У підлітковому віці Максим втрапив у покинуту будівлю з друзями і зустрів там погану компанію. В сутичці з ними і в бігу він поранив руку уламком. Йому не було боляче — він сміявся: через раптовий адреналін від стресової ситуації. Тому в цьому творі Іванов досліджував небезпеку як форму гри. Фортепіано відтворювало «уламково-скляні» образи через високий холодний регістр і уривчасті штрихи, а віолончель той самий образ формувала через піцикато.

Третьою в програмі була соната №3 для віолончелі та фортепіано Євгена Станковича (1971). Відомо, що Станкович починав свій музичний шлях як віолончеліст, тому творчий доробок для віолончелі в нього яскраво представлений. Його ранній пласт творчості був лівоспрямованим, авангардистським, як і в багатьох інших учнів Б. Лятошинського («Київський авангард»). Хоч Станкович і пом’якшив свій стиль протягом життя, спільною рисою всіх періодів його творчості стала процесуальність, дієвість висловлювання — це його «лімфа, м’ясо і кров» (за словами його учня, композитора і віолончеліста Золтана Алмаші). Звучання віолончелі тут зухвале, фортепіано видобуває різкі співзвуччя в низькому регістрі — загалом музика сповнена життєвої енергії бунту, супротиву, навіть повстання, що характерно для раннього творчого етапу багатьох митців. Шадько показав себе майстерним віртуозом. Ближче до кінця прозвучали надзвичайно гучні фортепіанні кластери, ніби в знак протесту, конфлікту з середовищем. Аж дивуєшся, що Станкович буває і такий!

Четвертим в програмі був твір Богдани Фроляк «Flimmern» (з нім. «Мерехтіння») для віолончелі та фортепіано (2012). Композиторка у своїй творчості звертається до тонко-ліричного світовідчуття, тяжіє до романтичної естетики. Ця музика сповнена мелодійності, консонантності, сонорних тембрових сплетінь — про що відсилає лірична назва «мерехтіння». Партії двох інструментів сповнені тріпотінь, пейзажно-тужливих настроїв. У наш час твори подібної естетики пишуть рідко, тому радісно, що існують митці панромантичного типу мислення, яке завжди актуальне.

Наступним твором був «Solum» для віолончелі та фортепіано (2025) молодого композитора Юрія Пікуша. Орієнтиром для митця довгий час була творчість В. Лютославського, який був на вістрі новомодних тенденцій, а Юрій займався дослідженням його творчості. Пікуш осмислює в «Solum» крихкість буття, проводить слухачів через відчуття втрати грунту під ногами. Solum — земля, опора, основа в перекладі з латини. І що не маловажливо, Соля — ім’я малої донечки Юрія, що дає зворушливу співзвучність з назвою твору. Цій музиці притаманний лаконізм, пуантилістичність, крихкість, вразливість. Але водночас суміш цих рис робить її нуднуватою і одноманітною, за якою не цікаво спостерігати. Враження від п’єси не переконливе, бо сам твір був наче не впевнений у своїй ідеї.

Останнім твором програми був «Ангел» Максима Шалигіна (версія для віолончелі та фортепіано, 2020). Цього автора зазвичай приписують до мінімалістів. Але за допомогою типово мінімалістичних прийомів — повторюваних патернів, медитативності — Шалигін досягає експресивного спектру широкої емоційної барви. Тому він одночасно мінімаліст і максималіст в цьому плані. Музичний тематизм складається з поступових кроків догори, до «янгола», і коли ми все ж до нього доходимо — нам виразно про це нагадує протяжна педаль фортепіано.

Таким чином, програму всього для двох інструментів — віолончелі та фортепіано — музиканти склали неймовірно різнобічну: і стилем, і за віком митців, і за ідейною естетикою. Тож слухачам вдалося дослідити, які різні можуть бути відносини між цими інструментами при різному підході до композиторської роботи.

EM-visia 2025 — Resistance

Минуло 20 років від заснування проєкту «EM-visia», і тому 5 жовтня в залі Національної академії мистецтв знов пройшов цей міжнародний проєкт електроакустичної, експериментальної електронної музики, що ще з 2005 року проходить у Києві під кураторством композиторки Алли Загайкевич. Дата вибрана не випадково: 5 жовтня 1948 року у Франції відбувся перший концерт електроакустичної музики, де звучали «шумові етюди» П’єра Шеффера. Цьогорічна програма проєкту містила обширний репертуар різних жанрів та поколінь. Мала місце і французька складова — антивоєнні твори композитора «music concrete» Джино Фавотті, який надає постійну підтримку електроакустичним композиторам в Україні і долучається до численних концертів.

Програма складалася з трьох великих блоків: «Instrument», «Golos» і «Marathon». Через надзвичайно великий обсяг програми дати характеристику кожному творові не можливо в нашому форматі, тож зупинимось лише на найяскравіших зразках. Починав концерт твір Ренати Сокачик «Convergence» для ансамблю та електроніки (2025). Цей твір був замовлений ансамблем KNM Berlin і Kyiv Contemporary Music Days. В перекладі з англійської «convergence» означає зближення, і це зближення якраз відбувалося в музичному матеріалі. Надміру різні музичні світи через окремих виконавців прагнули знайти спільну мову і втекти від своєї відстороненості. Зрештою, вони об’єднуються навколо звучання великого барабана, який став спільним рушієм до тяжіння. Діалоги між інструментами намагались знайти спільне в різному, а не одночасно злитись. Електроніка додавала барв контрасту і глибини своїм синтетичним тембром. Відчутним був сенс масштабного неприйняття і супротиву ентропії: через гіперболізовану роль ударних, шумові ефекти «звучащих» інструментів (скрипка, флейта), істеричної манери гри. Але через деякий час стало трохи нудно, адже експонували ту саму ідею і стан: думка вже виражена, а виконавці її повторюють, не видозмінюючи.

А завершував блок «Instrument» твір Джино Фавотті «Missile, piece electronique anti-putin» (2022). Музика відтворювала досить простий для розуміння процес — траєкторію руху ракету на шляху до очевидної за назвою «цілі». Фавотті активно стежить за політичною долею України з часів Євромайдану 2013-2014 років, і оскільки не мобілізований дієво, то вважає себе мобілізованим ідейно, через музичний супротив. Звучання відразу привертало увагу і відрізнялося від попередніх творів українських авторів, відчувалася фундаментальна французька «школа». Увага була щільно прикріплена до музики. Гарно б доповнювали цю звукову сміливу ідею світлово-візуальні ефекти: твір ніби вимагав підкреслення через ще одну групу рецепторів. Нюанс в тому, що подібні твори своєю основною метою бачать себе як інструмент політичного супротиву, а не як самостійний незаангажований вид мистецтва — що є дискусійним мистецьким рішенням

Другий блок програми «Golos» порадував безліччю цікавої музики. Зокрема, це твори Олексії Сук — «Світання» для голосу та електроніки, Епізод для соло віолончелі з електронікою та «Смак життя» для голосу, віолончелі та електроніки (2024). Всі ці твори входять в цикл «Poetae minors» на вірші Віктора Рекала. Пані Сук окрім того, що пише чудову музику, ще й має надзвичайні вокальні дані. Кожен твір циклу був унікальний по-своєму: «Світання» — різноманіттям вокальних технік (ретл, фрай, шепотіння), «Епізод» — віртуозною партією віолончелі з низкою сучасних виконавських прийомів, а «Смак життя» підсумовував мотивні елементи попередніх частин, роблячи перегуки музичного матеріалу в партіях голосу і віолончелі.

Олексія Сук не стала осторонь після виконання власних творів — пізніше вона виконала «Rituel» для голосу та електроніки Алли Загайкевич на вірші Олега Лишеги й тексти народних пісень (2024). Один з найяскравіших виступів вечора: переповнений складними виконавськими голосовими ефектами (йодлі, народний вокал), твір випромінював ритуальну первісну енергетику народу, про що говорить сама назва. Виконавиця проживала твір в напівекстатичній грі, завороживши слухачів і примушуючи їх також увійти в стан життєво-архаїчної енергії.

Також слід відзначити твір Володимира Богатирьова і Катерини Палачової «Pain(ts) of W» (2023). Це музичні нариси за поезією Наталки Маринчак для саксофона, голосу та електроніки. Ідейно твір мав намір «скетчами», мазками передати людські почуття під час воєнних дій (поетичний текст пані Маринчак написано в Харкові в перші дні повномасштабного вторгнення). Дивна назва твору має пояснення: лейтфонема W використовується впродовж твору як символ війни (англ. «war»). Ця музика однозначно запам’яталася креативністю.

Ці два блоки програми займали майже три години. Очікуючи на ще мінімум одну годину потоку музики (сумарно чотири), не всі слухачі залишились слухати третій кінцевий блок «Marathon». 

Хоч концертна програма була наповнена незвичною цікавою музикою, в організації заходу помітно суттєві недоліки. Понад узвичаєна обширність програми стомлювала слухачів і розводила їхню увагу. Це видається дрібницями, але часто фізіологічні аспекти організму, такі як голод, недосип, втома, головний біль серйозно впливають на сприйняття музики. Важко сповна оцінити музичний твір, якщо перед ним три години підряд мозок напружувався безперервним прослуховуванням маси найрізноманітнішої музики. Варто значно обмежити програму, вибравши найкращі подібні за задумом зразки або зробити між тематичними блоками музики перерви на двадцять хвилин. З важливих недоліків не вистачало ведучого, який би коротко розказав про твір перед кожним програванням. Слухачам запропонували розлогу анотацію через QR-код, яким, очевидно, скористались не всі, а мовця з функцією представлення і висвітлення задуму творів почули б усі.  

Незважаючи на нюанси, заходи «EM-visia» заслуговують окремої значної похвали, адже репрезентують українську музику в контексті всіх новітніх світових тенденцій. Наша музика не стоїть на місці і не вариться у власному соку, а вчиться з найкращих європейських авангардних традицій. Першопроходицею стала Алла Загайкевич, створюючи тісний організований колектив поціновувачів електроакустичної музики і заохочуючи як провідних митців, так і молодих початківців її творити.

Kyiv Music Fest провів масштабну роботу для реалізації всіх заходів: не перфектно, чого ніхто не вимагає в час війни. Свою мету — популяризувати українську академічну музику в широкому контексті — фестиваль старається виконувати (хоча дещо краще це вдається у Львові на «Контрастах»). Тішить, що такі заходи взагалі відбуваються, незважаючи на не надто сильне зацікавлення академічною музичною традицією звичайними людьми. Але більшість людей на перерахованих концертах були або музиканти, або літні люди. Варто більше залучати молодь у взаємодію з музичним світом (що робила А. Загайкевич в «EM-visia»). Мріємо, що колись підлітки і юнацтво будуть активно цікавитись такими подіями і активно їх відвідувати. Крім PR-кампанії, крім долучення молодих митців в організаторсько-програмний процес, також важливо інтелектуальним верхівкам, що регулюють академічно-музичне товариство, бути менш елітаризованими і більш демократично-відкритими до постійно змінюваного світу.