Ліотар проти метанаративів

XX століття — час великих змін. Розвиваються технології, наука, філософія, мистецтво, а разом із ними й суспільство. Ми залучені до цього глобального процесу, що можливий завдяки взаємодії суб’єкта із знанням. 

Жан-Франсуа Ліотар (1924-1998) підходить комплексно до розв’язання проблеми пізнання та функціонування знання в суспільстві. У вступі до книги «Стан постмодерну», огляд якої пропонується читачеві, він визначає предметом дослідження стан знання в сучасних і найрозвинутіших суспільствах. 

Термін «постмодернізм» уперше з’явився 1934 року у книзі літературознавця Ф. де Оніса «Антологія іспанської та латиноамериканської поезії». Арнольд Тойнбі в «Збагненні історії» (1947) розглядає постмодернізм як символ кінця західної експансії та переосмислення західних цінностей. Через 30 років, 1977 року, американський архітектор Чарльз Дженкс у книзі «Мова постмодерної архітектури» закріплює це поняття в сучасному значенні.     

Ліотар визначає це слово як стан культури після тих трансформацій, котрих зазнали мовні ігри в найголовніших сферах людського буття, серед яких наука, філософія та мистецтво. Він виділяє характерні ознаки епохи та аналізує чинники, що формують цю інтелектуальну атмосферу.

Що таке знання?

У першому розділі книги філософ стверджує: із входженням людства в постіндустріальну та постмодерну епохи змінюється сам статус знання. Ліотар наголошує, що наукове знання — це один із різновидів дискурсу. Звідси випливає, що наука має справу з мовою, яка регулює певні наукові дисципліни. Крім того, він не оминає і проблему технології та її залучення в кількісному та якісному розвитку знання. На думку Ліотара, за сучасних умов та способів передання знання застаріває принцип, згідно з яким формування розуму не можна відокремлювати від здобуття знання. Знання перестає бути метанаративом та перетворюється в локальний дискурс. Ліотар окремо підкреслює, що у сучасному світі статус знання вже не сакральний, а перетворюється на товар, який купують і продають, як будь-що інше. Ми активно залучені в цей процес перепродажу знання. Воно стало майже розмінною монетою, втративши ту глибину, яку їй забезпечувала елітарність, що зароджувалась в кабінетах, школах та академіях.

Арістотель розділяв свої роботи на дві частини: для загального доступу та для небагатьох, хто мав змогу ознайомитися з його глибшими дослідженнями. Можемо пригадати історію, яку нам розповідає Діоген Лаерцій про лист Александра, у якому він докоряє вчителеві за те, що він відкрив доступ до другого типу своїх творів. Автори цього нарису вважають такий процес радше позитивним у поширенні освіченості та загального блага людства, адже бачать єдиний спосіб його розвитку в постійному інтелектуальному вдосконаленні.  

Мовні ігри

Розглянемо мовні ігри, які Ліотар обирає як загальний дослідницький метод. Друга половина XX століття була позначена лінгвістичним поворотом, який докорінно змінив уявлення багатьох філософів про предмет дослідження.

Термін «мовні ігри» запропонований видатним філософом Людвігом Вітгенштайном у його пізній період. Для нього цей термін позначає онтологічну структурну особливість мови. Мова існує в конкретних обставинах, які розкривають її смисли у практичному вживанні. У «Філософських дослідженнях» Вітгенштайн наводить приклад ситуації, коли будівельник просить свого помічника принести йому цеглину. Він промовляє: «Цеглина», тим самим даючи зрозуміти помічникові, що саме йому необхідне. Це мовна гра, ознакою якої є включеність мови у ситуацію, в якій реалізуються внутрішні сенси. Отже, для Вітгенштайна при інтерпретації пізнання на перший план виходить його мовленнєва основа. Для Ліотара цей термін означає локальний дискурс, що легітимізує знання. Це можуть бути як метанаративи, так і більш загальні дискурси, яким підвладна окрема епістемологічна ситуація.

Через термін «мовні ігри» Ліотар відмовляє істині в універсальності. Для кожного дискурсу, таким чином, існує своя істина, що діє тільки в межах певного підходу. Особливо виділяються мовні ігри, які регулюють політичний дискурс. Для прикладу можна розглянути марксистський дискурс, мета якого – емансипація робітничого класу від тягаря капіталу. У межах такої мовної гри простежуються певні правила, призначені регулювати та легітимізувати її для всіх учасників. Такі правила задають агоністику (протиборство) тих, хто залучений до цієї системи. Ліотар наголошує: без правил гра неможлива. Для нього сучасна світоглядна парадигма складається з різноманітних мовних елементів, а їх сукупність породжує ті самі «мовні ігри». 

Тоді як для Вігтенштайна мовні ігри є логічним способом показати багатоманітність і символічну структуру світогляду, Ліотар робить із цих логіко-онтологічних структур соціокультурні конструкції.     

Філософ знімає з мовних ігор статус онтологічних структур, які контролюють та розширюють знання, і підпорядковує їх соціальному дискурсу, де вони стають буденними. Така позиція, на наш погляд, не є вигідною для подальшого розвитку філософії мови, адже, звільняючи мову від онтологічних структур, вона позбавляє її універсальності, що необхідна для систематизації чуттєвого досвіду й орієнтації у хаосі почуттів. Варто також відзначити, що Ліотар, на відміну від Хабермаса, який визнавав можливість консенсусу між різними формами дискурсу, встановлює паралогічність мовних ігор, себто їх беззаперечне прийняття розбіжності та незгоди як одну з основних умов функціонування мовних ігор. 

Проблема легітимації знання

Одну з причин, чому постмодернізм втрачає віру в метанаративи, Ліотар убачає в проблемі легітимації. Філософ нагадує, що ще з часів Платона проблема легітимації знання була тісно пов’язана з легітимацією законодавчою. Він зазначає, що існує певна спорідненість між науковими мовними іграми та іграми, притаманними політичному та етичному дискурсу. Обидві ці універсуми походять, за словами Ліотара, з того «вибору», котрий ми знаємо під назвою «Захід». 

Дамо визначення цьому терміну: легітимація — це процес, у якому певний «законодавець» (мається на увазі сукупність науковців, залучених до відповідного дискурсу) ухвалює умови існування деяких частин теорії для їх подальшого використання. 

Критика метанаративів

Ліотар у розмові з професором філософії Дублінського університету Річардом Керні («Що є істина?») звинувачує раціоналізм у «параної дискурсу». Він підкреслює, що неможливе всебічне співставлення дискурсів та їх об’єднанні в метанаративі.

Ліотар вважає, що постмодернізм — це передусім критика метанаративів. Під метанаративами він розуміє дискурсивні структури, покликані пояснити світ за допомогою власних внутрішніх категорій. Цей термін згодом фактично замінив поняття «філософія історії». До метанаративів Ліотар зараховує марксизм, релігію, науку, гегельянство. Ліотар стверджує, що XX століття, а разом з ним і постіндустріальна епоха, більше не вірить у ту сукупність наративів, які колись намагалися пояснити людині її місце у світі та принципи, якими вона має керуватися.

У п’ятому розділі книги він наводить приклад: намагання Франції наздогнати Німеччину будь-якою ціною та звеличення цієї мети до сенсу життя французів. Ліотар напряму запитує у читача, чи може це взагалі розглядатися як чиєсь покликання. У добу постмодерну кожен належить сам собі та більше не керується метанаративом. Людина звільнена від парадигм, встановлених раніше.

Відхід від метанаративів пояснюється двома причинами: ігноруванням контексту та отриманням влади над суб’єктами, які залучені до соціального дискурсу. Для Ліотара метанаратив — це завжди заковування в ланцюги без конкретних відповідей на питання.

Унаслідок впливу постмодерну заперечуються такі поняття, як «універсальність» та «істина». Істина залежить від контексту, того, що філософ називає «мовними іграми». Традиція фіксується на унікальності кожної конкретної людини та її звільненні від тягаря історії, яка через метанаративи заковує суб’єкта у в’язницю об’єктивності. Ліотар відкидає це поняття як застаріле та стверджує, що системи, яка б дозволяла людині дивитися на світ об’єктивно, не існує.

У завершенні нашого нарису зазначимо, що проєкт Ліотара, який полягає в обговоренні ідей постмодернізму та критиці модерну з властивими йому метанаративами, є насамперед проєктом звільнення людини від тих кайданів, які накладав модерн. Це звільнення відбувається через відокремлення кожного дискурсу та розведення метанаративів на більш локальні та партикулярні явища, що вже не здатні контролювати суспільну свідомість.

Ліотар застерігає від можливостей, які надають потенційним диктаторам загальні метанаративи, здатні підкорювати цілі нації. Водночас, пропонуючи такий радикальний злам у розумінні соціальної природи знання, він відмовляє нам у глобальній істині. Людині в світі постмодернізму більше немає на що спиратися, і навіть мовні ігри перестають бути онтологічними засадами мови та можуть вибудовуватися довкола одного локального дискурсу, у межах якого кожен суб’єкт знання матиме власне бачення проблематики.

На наш погляд, це небезпечна тенденція, яка наражає істину на неспроможність реалізувати себе у дискурсі. Спитайте себе, любий читачу: чи можлива істина у наш важкий час? І якщо можлива, то чи варто нам подолати постмодерн, як це зробив із модерном Ліотар?