Автор жив! Чи ні?

Чому літературний твір перестає бути власністю автора? Чому на перший план виходить не його задум, а досвід читача? І що робить кожного з нас не лише інтерпретатором, а й співтворцем сенсу? Про це — у тексті Вікторії Бачинської.

З дитинства в школах на уроках літератури нам нав’язували запитання — що хотів сказати автор? Будучи дітьми, ми змушені були слухати дорослих і їхні застарілі уявлення. Але світ не стоїть на місці — виникають нові філософські концепції, і традиційні уявлення про літературу змінюються. Однією з таких радикальних ідей стала концепція «смерті автора» Ролана Барта.

«Смерть автора» — революційне есе 1967 року французького філософа Ролана Барта. Це потужне і коротке есе зіграло ключову роль в розвитку постструктуралістської літературної теорії.

Есе починається з аналізу новели Оноре де Бальзака «Сарацин», де Барт ставить запитання: кому належить текст? Самому Бальзаку, його персонажу чи загалом культурній психології епохи романтизму? Філософ стверджує, що дати однозначну відповідь неможливо, адже будь-яка об’єктивність зникає у письмі.

Основні ідеї есе Барта такі:

• Літературний твір ніколи не буває абсолютно оригінальним — він лише переосмислює й переробляє вже наявні ідеї й форми.
• Сенс твору не обмежується фігурою автора.
• Читач бере активну участь у створенні сенсу тексту.

За Бартом, одержимість фігурою автора виникла в добу Відродження, коли з’явилася концепція індивідуальності та автономного творця. З часом це перетворилося на домінантну модель сприйняття літератури, де біографія, наміри та емоції автора вважаються ключем до розуміння тексту. Барт намагається відійти від традиційного поняття «автора» і натомість вводить поняття «скриптора». 

Таким чином він призиває не сприймати літературний твір як священний текст, де автор є свого роду божеством, яке наділяє текст єдиним правильним сенсом. Навпаки, література — це великий простір, де змішуються між собою багато попередніх творів, алюзій, цитат. Тому, вважає Барт, текст ніколи не є повністю оригінальним. Не людина творить текст — мова проявляє себе через неї.

Як наслідок, розшифровка тексту втрачає сенс. Має значення лише читач. Барт підкреслює: упродовж історії не раз звучала думка, що «голос» твору належить не автору, а мові. Яскравим прикладом такого мислення є творчість Стефана Малларме.

«Письменник народжується одночасно з текстом, аж ніяк не існує в часі до або після написання» — стверджує Барт.

Кожен текст «завжди написаний тут і зараз», він відтворюється наново під час кожного прочитання. Джерело смислу — не автор, а мова і враження читача.

На думку філософа, автор має відійти на задній план і дозволити своєму витвору говорити саме за себе. Концепція «смерті автора» звільнює текст від обмежень біографії і намірів письменника і дозволяє кожному читачу знаходити власні інтерпретації. Адже література оживає саме в той момент, коли ми читаємо слова на сторінках. Тільки тоді ці слова наповнюються сенсом читача. Сенс твору народжується в акті читання, а не письма. Текст — безкінечний процес створення смислу. Та і чи можемо ми вияснити точно саме те, що вкладав в текст письменник? Герменевтика і Барт заперечують цю можливість.

Прив’язка тексту до фігури автора обмежує письмо. Визнаючи роль читача в створенні сенсів, ми відкриваємо текст множині інтерпретацій і глибинного розуміння, тим самим роблячи літературу живою і динамічною. Так працює не тільки література, а будь-яка знакова система — тобто будь-яке мистецтво.

На рівні з ідеєю «смерті автора» Барт цілком міг би запропонувати аналогічну за змістом ідею «смерті читача». Читач також не може бути незалежним в своїх інтерпретаціях і судженнях, його уявлення про світ базується на соціокультурних чинника – оточенні, вихованні, освіті. Це перегукується з ідеєю «смерті суб’єкта» у Мішеля Фуко, який стверджував, що суб’єкт не є автономною сутністю, а лише ефектом дискурсивних практик — результатом взаємодії мови, знання, влади та інституцій.

Ідея «смерті» дуже важлива для постструктуралістського дискурсу. Філософія післявоєнного періоду наповнена концепціями смертей. Почалося все ще з ідеї смерті Бога у Фрідріха Ніцше в XIX ст., а закінчилося смертю суб’єкта у Фуко (нагадаємо, що суб’єктно-об’єктна парадигма була основою мислення людини Модерну).

Однак концепція Барта достатньо радикальна. В його уявленні автор зводиться до живого механізму, що записує всевже існуюче. На мою думку, всі 3 елементи — автор, текст, читач – важливі для створення і розкриття змісту твору. Літературний твір — це не телефонний довідник і сухий набір знаків. По-справжньому геніальні твори поєднують вже відомі слова і цитати в унікальні змістові комбінації, формуючи нові сенси. Дізнавшись щось про автора твору, його життєвий контекст, миможемо відкрити нові грані твору і змінити наше сприйняття. В той же час слід погодитись з Бартом, що коли витвір виходить в світ, він перестає бути власністю автора, тому його сенс формується і тими, хто його читає, вкладаючи в текст частину свого власного досвіду і розуміння.

Проблема постмодернізму полягає в тому, що коли кожен тлумачить текст по-своєму, стає важко сказати, чи існує якийсь «правильний» сенс взагалі. З цього витікає, що нічого не має істинної цінності, і все є відносним. Також постає проблема: чи рівнозначні інтерпретації, скажімо, літературного критика і абсолютного аматора? Інтерпретації 8 млрд людей прирівнюються між собою, що доводить до абсурдності буття.

Але цей філософський погляд на світ останні десятиліття знаходиться в кризовому стані. Деякі кажуть, що вже настав метамодерн. Почекаємо, яку альтернативу він нам запропонує…