Анрі Бергсон та Іммануїл Кант

Світ охоплений часом. Жодна річ не може бути осягнута поза ним. Тому час — одна з центральних категорій філософії. У Модерну добу його осмислення набуває нового характеру: філософія переходить до питань гнеосології, фокусуючись на умовах самого пізнання. У цьому нарисі ми зосередимося на двох радикально відмінних концепціях часу, запропонованих Іммануїлом Кантом і Анрі Бергсоном.

У XIX столітті філософська думка зазнає докорінних змін. Це століття позначене не лише суспільними зрушеннями, зумовленими Великою французькою революцією та здобуттям незалежності Сполученими Штатами, але й глибоким переглядом уявлень про пізнавальні здібності людини. Центральну роль у цьому процесі відіграє німецький мислитель епохи Просвітництва — Іммануїл Кант (1724-1804).

Кант розрізняє чуттєвість як здатність сприйняття і виокремлює в ній два аспекти. Перший — це матеріал досвіду, тобто «сировина» вражень, яка надходить ззовні. Другий — форми їх впорядкування. Такими формами, за Кантом, є простір і час. Простір і час, згідно з його вченням, не походять з природи зовнішнього світу, а навпаки, прилучаються у досвід самою свідомістю. Це апріорні умови чуттєвості, невіддільні від людської здатності сприймати.

Як підкреслює Кант: «Час не є щось таке, що існувало б саме по собі або було б властиве речам як об’єктивне визначення»¹ — тобто він не належить світові як такому, а є необхідною умовою, за якої щось може нам зʼявитися. Звідси виникає гносеологічний антропоцентризм кантівської філософії, за яким світ поділяється на два виміри: феноменальний — світ явищ, сконструйованих через апріорні форми, і ноуменальний — світ речей самих по собі, що залишається принципово непізнаваним. 

Поширеною метафорою є уявлення простору і часу як своєрідних «окулярів», які ми одягаємо, щоб набути змоги систематизувати потік вражень і не загубитися в хаосі постійно змінюваного світу. Час — це знаряддя, подібне до мачете в руках мандрівника, яким ми прорубуємося крізь хащі досвіду; він не існує поза нами, а функціонує як форма нашого сприйняття.

Цей підхід став вихідною точкою для неокантіанства, зокрема марбурзької школи (Г. Коген), баденської школи (В. Віндельбанд) і школи фізикалістів, що прагнула поєднати філософію з природничою наукою.

За Плотіном, усе походить із нічим необмеженого Єдиного, яке, поступово втрачаючи онтологічну повноту, деградує до матерії. Матерія у цьому підході — це крайнє ослаблення буття, його тінь, що позбавлена первинної реальності. Бергсон, однак, змінює вектор: буття, за його розумінням, це не одномірна еманативна траєкторія згори вниз, а напруження між двома протилежними рухами. З одного боку життя, яке піднімається, єднає, формує цілісність; з іншого — матерія, яка тяжіє до розпаду, фрагментує і роз’єднує. Таким чином, якщо у неоплатоніків рух лише низхідний, у Бергсона — це динамічна боротьба протилежних сил, що конституюють буття.

Явищу матерії Бергсон протиставляє життя, котре в нашій схемі представляє собою рух нагору. Життя це та сила, котра об’єднує та надихає світ. Такою силою для філософа слугує час. Тут ми можемо порівняти французького філософа з Емпідоклом, в натурфілософії котрого були наявні дві великі сили: любов та ворожнеча, котрі так само зчеплюють та оживляють і навпаки руйнують світ сущого. 

Бергсон розрізняє два типи часу: математичний (кількісний) час і la durée — тривалість, яка, як зазначено раніше, є самою сутністю життя. Математичний час, у бергсонівському розумінні, це час простору, тобто абстрактна форма, у якій події розташовані послідовно, як точки на прямій. Це пасивне вмістилище, позбавлене реального зв’язку з потоком досвіду: у ньому моменти не проникають один в одного, а просто змінюють один одного в механічній послідовності. 

З точки зору Бергсона, математичний час не здатен охопити справжній досвід тривання. Він уникає самого феномену часу як переживання: те, що ми реально відчуваємо, не збігається з послідовністю ізольованих «тепер». Абстрактна схема моментів не передає безперервності, глибини й напруги життя. Саме це, на думку філософа, й робить математичний час нездатним виразити суть живої реальності — на відміну від la durée, яка і є цим живим потоком.

Що ж означає це поняття la durée, яке з перших згадок може збити з пантелику? La durée визначає не просто час, а особливий спосіб буття свідомості. Воно — матеріал дійсності, як необхідний для універсуму потік, що знаходячись у вічному становленні, надає для реальності форми життя.  В одному зі своїх текстів Бергсон порівнює її з намистом: елементи розміщені один за одним, але водночас кожен пов’язаний з усіма іншими, формуючи цілісність не через суму, а через безперервність зв’язку. У цьому образі відчутна спорідненість з августинівською ідеєю nunc stans — «сталого теперішнього», що є характеристикою Бога та надає йому атрибут вічності в теперішньому моменті, котрий не може, як олійна пляма розтікатись у просторі-часі, а існує як зафіксована вічність у моменті зараз.

La durée означає, що я живу теперішнім, у якому нерозривно поєднані пам’ять про минуле і спрямованість до майбутнього. У цьому потоці свідомість не просто фіксує миті — вона зв’язує їх у живу цілісність. Без свідомості немає ні минулого, ні майбутнього: перше не зберігається, друге не проєктується. Саме свідомість є тим «клеєм», що скріплює часові вектори в єдине переживання тривання.

Звідси підводимо фундаментальний висновок: життя свідомості не можна розбити на дискретні стани, як це передбачає модель математичного часу. Досвід не є серією ізольованих теперішніх моментів — він є становленням. І це становлення «Я» наочно демонструє, як функціонує la durée: живий, внутрішній рух, що не переривається і не спрощується до абстрактної часової шкали.

Усвідомлення «Я», яке існує у вимірі конкретного часу, за Бергсоном, можливе лише через інтуїцію. Бергсон описує її як орган метафізики. Вона робить можливим «бачення духа зі сторони самого духа». Інтуїція виявляє існування свідомості в потоці конкретного часу, що робить можливим усвідомлення нас самих у цьому вирі. 

На цьому тлі стає очевидною різниця між двома філософськими підходами — Канта і Бергсона.

Кант прагне осмислити час як апріорну форму чуттєвості — внутрішню структуру суб’єкта, що впорядковує потік сприйняття. Час, у його системі, не є річчю самою по собі, а є способом, у який ми оформлюємо досвід. Ми не залучені в саму реальність, а конструюємо її, застосовуючи апріорні схеми (простір і час) до зовнішніх вражень. Отже, час у Канта — це умова можливості досвіду, але не буття як таке.

Бергсон, навпаки, розглядає час як реальну, онтологічну основу буття, і La durée — це не спосіб пізнання, а спосіб існування. Життя розгортається в часі, а не в просторі, і саме через час відбувається реалізація індивідуального існування. Інтелект, що оперує простором і фіксує об’єкти, має справу з матерією, інертною та розчленованою. Інтуїція ж, навпаки, відкриває доступ до реального часу, до глибинної єдності та плинності буття.

Для Бергсона час є реалізацією і головною основою буття, котре існує об’єктивно і у вимірі реальної онтологічності, на відміну від матерії. Для Бергсона час це і є життя, у якому ми, існуючи, реалізуємо себе. Часу ми можемо протиставити матерії, котру ми вимушені пізнавати інтелектом, що стримує нас. Тема стримування пізнання займає для філософа значну частину його системи. Без стримування матерії через інтелект і залучення до часу через інтуїцію, ми спроможні отримати реальний досвід буття, котрий залучить нас до універсуму і дасть доступ індивіду до дійсного буття.

1. Іммануїл Кант. Критика чистого розуму. ↩︎
2. Бертран Рассел (1872–1970) — британський філософ та математик, у Історії західної філософії (1945) критично оцінював систему Бергсона. ↩︎