Дискурс влади за Фуко

У попередніх нарисах, які за нашим задумом, мають скласти єдину серію, ми прагнули залучити читача до дискусії про стан постмодернізму, та водночас подати базові уявлення про цю філософсько-культурну епоху. Так ми вже розглянули ідеї Ліотара про метанаративи та бодріярівську концепцію суспільства споживання. Тепер настала черга іншого видатного французького мислителя — Мішеля Фуко (1926-1984).

Фуко — філософ, який осмислює владу як всеосяжну силу: вона контролює індивіда і ззовні (через державу), і зсередини (через менші соціальні групи). Свою інтелектуальну діяльність він розпочав у добу, коли домінували феноменологія та екзистенціалізм. Фуко не поділяє їхніх висновків щодо трансцендентального суб’єкта і натомість у своїх пошуках спирається на поняття дискурсу. Дискурс для нього — це мовні практики, зафіксовані в архівних документах минулих епох.

Одними з ключових ідей Фуко є «археологія знання» та «генеалогія влади». Перше поняття окреслює умови можливості появи певної проблематики в соціальному дискурсі. «Генеалогія» ж зосереджується на аналізі сучасного стану соціальних практик. Таке розмежування перегукується з відомим поділом мовних явищ, запропонованим Фердінандом де Соссюром, на діахронічні та синхронічні: перші відображають існування й розвиток мови в часі, другі — її дослідження в актуальному зрізі. Це засвідчує вагомий вплив структуралізму та подальший розвиток постструктуралістської думки у працях Фуко. Відповідно, «археологія» постає як модель, наближена до синхронії, що фіксує умови формування знання в часовій перспективі, тоді як «генеалогія» є системним аналізом знання у визначеній історичній добі, тобто дослідженням конкретних моделей його розвитку.

Філософ зосереджує увагу на проблемі влади та функціонуванні індивіда як підпорядкованого владному дискурсу суб’єкта.

Він відкидає будь-який дискурс, який, у кантівських термінах, розглядає людину не як ціль, а як засіб. Для Фуко влада — це надбудова над людським буттям, покликана впорядковувати й систематизувати життя. Він послідовно трактує владу як силу, яка пронизує суспільство і водночас створює умови для залучення суб’єкта до певного дискурсу. Індивід настільки включений у дискурс влади, наскільки він водночас вільний. Політика для нього це етика: Фуко не розглядає їх окремо. Філософ трактує поняття етосу як установку, що визначає спосіб вирішення соціальних проблем та прийняття рішень у подібних ситуаціях. У цьому вбачається благородне продовження емансипаційних ідей, закладених ще античними філософами.

Фуко зводить поняття «влади» до категорії «дискурсу влади». Він розглядає його не в площині юридичної термінології, а з позицій дисциплінарних практик. Філософ критикує таких мислителів, як Гоббс, Руссо та Маркс, за те, що вони, зосереджуючись на юридичній моделі влади, нехтують численними відносинами, які визначаються владою і водночас залишаються поза контролем держави. Проблему юридичного підходу Фуко вбачає насамперед у тому, що він зводить нанівець інші джерела влади. Влада не обмежується законодавцем: вона діє через нього, поза ним і навіть усупереч йому. Тому аналіз влади не може ігнорувати відносини в родині, університеті, школі, на робочому місці тощо. Влада виникає з багатьох джерел і не може бути зведена лише до юридичного виміру.

У книзі «Наглядати й карати» (1975) Фуко аналізує дискурс влади крізь призму трансформації покарання — від середньовічної Франції до сучасності. На початку дослідження він змальовує вражаючу своєю жорстокістю сцену страти Робера-Франсуа Дамьєна, що відбулася 1757 року. Ця кривава картина має на меті показати, наскільки влада здатна підпорядковувати собі тіло, що в її дискурсі вже не належить самому суб’єкту. Згідно Фуко, влада — це механізм, що визначає рамки «нормального» — регулює поведінку та соціальні практики індивідів, необхідні для злагодженого функціонування суспільства.

Мішель Фуко наголошує, що влада не зводиться до відносин між державою та громадянами. Його відома концепція дисперсійності влади власне й становить зміст «генеалогії влади». Це означає, що влада не концентрується в центрі певної державної інституції, а розпорошена у тілі соціуму; вона просочується, мов пісок крізь долоні, заповнюючи кожну щілину простору. Суб’єкт сучасного світу перебуває у полі міжвладних мікросоціальних відносин, де зв’язки, накладаючись один на одного, формують щільну мережу, яка самопідтримується зсередини. Це можна порівняти з електричним полем, яке в межах певного простору діє однонаправлено та рівномірно.

У такому розумінні можна пригадати марксистську дихотомію базису та надбудови. Влада — це і базіс, і надбудова. Вона настільки пронизує суспільство, що, діючи звідусіль, не дозволяє виокремити єдине джерело. Однак важливо зауважити, що такий підхід до розуміння влади може мати небезпечні наслідки для соціуму. Він створює ситуацію деперсоналізації, за якої індивід, уповноважений здійснювати функції інституційної влади, втрачає відчуття особистої відповідальності за власні дії. Це відкриває шлях до виникнення тоталітарних форм правління.  Така форма осмислення дискурсу влади породжує відчуття неспроможності відповідати за вчинки та позбавляє виконавця перспективи «погляду згори вниз», що дозволяв би критично оцінювати рішення й дії вищого керівництва.

До того ж, наголошує філософ, влада є тим, що продукує знання. Вони взаємно зумовлюють одне одного й роблять одне одного можливими. У цьому контексті особливо цікаво розглянути концепцію «археології знання». Фуко окреслює її як спосіб опису дискурсів, що постають частковими практиками в межах архіву. Археологія покликана активно пояснювати події у конкретних історичних моментах існування людства. Саме в такому дискурсі речі і слова філософськи конституюються. Об’єктом вивчення «археології знання» є ті «дискурсивні формації», що збереглися в «архіві». «Дискурсивні формації» — це цілісності, які структуровані та взаємопов’язані, й їхня історія не може бути подана у фрагментованому вигляді. Водночас, зауважує філософ, такі формації, які ми нині називаємо науками, є радше фікціями, створеними для зручності дослідника. Так, фізика як наука, конституційно оформлена лише в Новий час, не може мати власної історії до моменту становлення своєї дискурсивної формації; усе, що приписується їй до цього, є лише видимістю, сконструйованою ретроспективним поглядом.

Фуко вибудовує методологію свого дослідження історії та археології знання в межах підходу, що заперечує існування універсальних принципів, якими можна було б послуговуватися при аналізі історико-соціальних фактів. На його думку, така цілісність неможлива, адже однією з головних цілей філософ вбачає саме виявлення лакун і перервностей в історичному дискурсі, які мають поставити питання: яким чином у певних послідовностях історичних подій виникає відступ від основної парадигми.

Мішель Фуко — постструктураліст, а відтак центром його дослідження постає дискурс як базова практика людського буття, у межах якої існує й функціонує суб’єкт. Для нього людина — бранець мови. Цей факт заперечує можливість індивідуального висловлювання та жорстко детермінує мовленнєвого суб’єкта включенням у чинний дискурс.

Такий підхід істотно обмежує перспективу аналізу, адже зводить свідомість винятково до мовних фактів, залишаючи поза увагою надбання феноменології та аналітичної філософії ХХ століття.  Ми б хотіли зауважити, що такі поняття, як інтенція та кваліа є не менш визначальними для аналізу свідомості, ніж мовленнєві факти, адже саме вони разом із мовою конституюють реальність суб’єкта в його бутті. Таким чином, створюючи концепт «дискурсу влади» та розглядаючи його виключно крізь призму постструктуралізму, Фуко фактично накладає на власний аналіз мовні обмеження, у межах яких буття постає лише з однієї перспективи. Традиційно звертаємося до читача: чи справді ваше буття обмежене виключно мовою, чи існують інші підвалини, здатні розкрити сутність нашого існування?