Філософія Едмунда Гуссерля як нове бачення світу
У «Бутті і часі» (1927) Мартін Гайдеґґер зазначає, що суть феноменології насамперед полягає в методі. Цей метод можна висловити трьома словами: «Назад до речей!». Сам же Гуссерль, у своїй фундаментальній праці «Ідеї I», стверджує, що це втілення давньої мрії філософії Нового часу, що окреслилася в картезіанській традиції, була підхоплена британським емпіризмом Локка й Юма, а у Канта набула форм найглибших інтуїцій феноменології, здатних впоратись з важкою проблемою свідомості.
Кирил Неклеса
Філолог і літератор. Автор праць з історії французької мови, когнітивної лінгвістики, літературознавства та філософії.
→ До сторінки автора
Передусім, філософія феноменології постає як реакція на поширену в ХІХ — на початку ХХ століття концепцію позитивізму. Позитивізм, протиставляючи себе ідеалізму, проголошує науку головним і первинним джерелом пізнання. Філософи-позитивісти закладають підвалини соціології, поширюючи каузальні (причинно-наслідкові) закони на сферу людських взаємин і прагнучи кількісного аналізу суспільних зв’язків. Віра в необмежений поступ людства і беззастережний оптимізм були характерними рисами епохи, що визначали напрям філософського мислення свого часу.
Серед провідних представників позитивізму — Огюст Конт у Франції, Джон Стюарт Мілль в Англії та Ернст Геккель у Німеччині. Водночас, позитивізм не склався як єдина школа: у різних країнах він розвивався в межах відмінних філософських традицій. У Франції його формування відбувалося під впливом картезіанського раціоналізму та просвітницького мислення; в Англії — на ґрунті емпіризму й утилітаризму; в Німеччині — у формі сцієнтизму й матеріалістичного монізму.
Інтенціональність
Одним із ключових понять феноменології Едмунда Гуссерля є інтенціональність. Термін «intentio» бере початок у схоластичній філософії, де він вживався для позначення спрямування на інше, відмінне від суб’єкта. У новітній філософії це поняття розвивають Бернард Больцано та Франц Брентано. Гуссерль був учнем останнього і саме від нього перейняв і поглибив розуміння інтенціональності. Брентано визначає її як ознаку, що відрізняє психічні феномени від фізичних: психічне завжди скероване на Інше. У Гуссерля інтенціональність постає як спрямованість свідомості на те, що покладається нею як об’єкт. Важливо підкреслити, що свідомість завжди інтенціональна: вона завжди направлена на щось.
Гуссерль розглядає потік свідомості як внутрішній динамічний рух, у якому суб’єкт переходить від одного феномена до іншого. Цей процес становить єдність у розгортанні досвіду: ми включені в цей потік і не маємо нічого у свідомості, що було б поза феноменами. Виходячи з цього, Гуссерль робить висновок, що розрив між суб’єктом і об’єктом є очевидним: суб’єкт завжди спрямований назовні, в той час як в пізнанні об’єкти стають маніфестаціями цих актів.
Ейдетична інтуїція – як пізнавальна теорія
Гуссерль стверджує, що пізнання розпочинається з досвіду. Водночас, самі факти досвіду залишаються випадковими, оскільки вони не є аподиктично (безумовно) необхідними. Однак у кожному факті міститься щось істотне для феноменолога — сутність. Саме сутність, за Гуссерлем, осягається через інтенціональний досвід свідомості.
Для того щоб виявити факт, ми повинні звертатися до його ейдетичної сутності — тієї, що фіксується в актах свідомості. Гуссерль не заперечує реальність фактів, однак наголошує, що пізнання об’єктів відбувається через універсалії, які дають змогу класифікувати та розрізняти одиничне. Сам процес пізнання він називає noesis, а форму феномену, що постає у свідомості як його зміст — noema. Саме ноема як структурна форма феномену вирізняє зміст думки з хаотичного потоку чуттєвості.
Епохе (ἐποχή) – пошук основ буття
Феноменолог не просто шукає річ, він звільняє її від словесних конструкцій, котрими обтяжене буття. Проєкт феноменології — це спроба відповісти на запитання, чи можливий релігійний пошук без залучення нерелігійних засобів.
Гуссерль, майже в християнському сенсі, починає своє дослідження з відмови від суджень, услід за Ісусом, котрий у Нагірній проповіді сказав: “Не судіть, і не будете судимі“. Цей принцип він називає епохе — грецьким терміном, що за змістом близький до пірронівської адоксії (ἀδοξία), тобто стану, в якому утримуються від суджень. Сутність епохе полягає в звільненні феноменів свідомості від їх буттєвих нашарувань. Це світ, котрий ми взяли в дужки: очищений від наших філософських передумов. Саме ці передумови, пов’язані з «природними установками» — тобто вірою в об’єктивне існування речей, — і заважають нам побачити світ таким, яким він є насправді. Гуссерль не прагне заперечити чуттєвий світ; його мета — віднайти останні, аподиктичні й неспростовні дані, які могли б слугувати основою для пояснення світу.
У межах епохе — а також феноменологічної редукції — розкривається сама предметність як така. Завдяки цьому ми здатні схоплювати і ноематичну структуру, котра дозволяючи нам проходити через первинне споглядання, наділяє предмет смисловими формами. Водночас Гуссерль проводить розрізнення між епохе й феноменологічною редукцією, хоча обидва поняття залишаються близькими за змістом. Теза про заперечення реальності постає в контексті епохе як уможливлення чистої можливості. Редукція ж передбачає здійснення епохе, проте не зводиться до самого лише споглядання сутностей. Фантазія – це реалізація чистої можливості. Вона дається через посилання на можливу реальність чи реальну можливість у сенсі епохе.
Аподиктичність
Аподиктичність у філософії – це безумовна істинність судження в межах пізнання. Пошук аподиктичного — головна мета Гуссерлевої феноменології. Він доходить висновку, що межі аподиктичної очевидності збігаються з межами самого знання. Тому завдання феноменолога полягає у віднайденні такого самоочевидного підґрунтя, яке вже неможливо було б заперечити.
Наступним етапом нашого дослідження феноменології є з’ясування того, яким чином речі та факти являються свідомості. Феноменологія орієнтована передусім на аналіз сутностей; у цьому підході факти як такі усуваються. Показовим прикладом для пояснення цього аспекту феноменологічного вчення може слугувати відчуття болю.
Для феноменолога біль це не реакція нейронів на зовнішнє подразнення. Для встановлення ейдетичної сутності поняття болю, ми змушені відмовитися від того нашарування чуттєвого світу, котре пов’язане з цим відчуттям. Ми прагнемо з’ясувати, що таке біль як феномен сам по собі. Це означає потребу у виокремленні чистої сутності чуттєвого факту. Для цього дослідник має розглядати об’єкт неупереджено, звільнившись від усіх попередніх уявлень, що супроводжують досвід, і прямуючи до сутності понять як таких.
Полеміка з психологізмом та логіцизмом
Особливо цікавою видається полеміка Гуссерля з психологізмом і логіцизмом, зокрема в особі Ґотлоба Фреге (1848-1925).
Фреге — представник логіцизму, що визнає логічні й математичні істини як такі, що належать до позачасових, універсальних і об’єктивно даних сутностей. Число – це клас всіх класів. Гуссерль, на початку свого філософського шляху, дотримувався психологізму, який розглядає числа як похідні від психічної здатності рахувати. Проте вже в «Пролегоменах до чистої логіки» він відмовляється від цієї позиції, стверджуючи, що існує два принципово різні роди фактів: факти свідомості й факти математики. Перші мають темпоральну природу і залежать від потоку переживання, тоді як другі — позачасові й не залежать від емпіричної суб’єктивності.
Він виводить поняття чистої логіки. Пояснити це можна на прикладі закону непротиріччя: він не є результатом індукції, проте має загальний і необхідний характер. Логічні істини — це істини, що зберігають свою чинність у всіх дисциплінах; вони не обмежуються лише тим, що здається очевидним. Критика психологізму у Гуссерля зводиться до заперечення тези про те, що мислення є суто психологічним процесом. Психологія, на відміну від логіки, є емпіричною наукою. Її положення — це завжди наближені узагальнення чуттєвого досвіду. Логіка ж має справу з законами, що мають універсальний і позачасовий статус, і саме тому вона не може бути редукована до психології.
Таким чином, Гуссерль в цьому питанні стоїть на позиціях скоріш лінії Платона-Фреге, ніж лінії психологістів.
Гуссерль не просто прагнув створити нову філософську концепцію, розвиваючи ідеї своїх учителів. Його мета — виявити первинні засади свідомості, на які можна спиратися у дослідженні чуттєвого сприйняття. Філософ полемізує з позитивізмом і психологізмом, які редукують феномени свідомості до суто емпіричних утворень, і натомість прямує до розкриття самої структури свідомості як такої. Йдеться не про заперечення буття зовнішнього світу, а про занурення у глибину суб’єктивності — вглиб мислячого «я». Услід за Едмундом Гуссерлем ми також пропонуємо читачу поставити собі запитання: чи постає світ для нас як сукупність фактів, чи, можливо, як поле ейдетичних сутностей, що відкриваються трансцендентальній свідомості? Пізнайте самих себе.
