Томас Стернз Еліот. Складна доля останнього класициста

26 вересня 1888 року в Сент-Луїсі, штат Міссурі, народився Томас Стернз Еліот — поет, який упродовж усього життя не міг примиритися з перетворенням мистецтва на індустрію. 

Сім’я письменника була доволі заможною й виховала майбутнього автора в дусі пуританизму, що не могло не позначитися на всьому подальшому шляху Еліота. Його викладачем у Гарварді, який він закінчив 1910 року, був Ірвінг Беббіт, котрий стверджував, що «економічні проблеми насправді є проблемами політичними, політичні проблеми — проблемами філософськими, а філософські є не чим іншим, як проблемами релігійними». Еліот надихався ідеями свого вчителя й так само у своїй творчості заперечував цінності тогочасної цивілізації, поряд із традицією романтизму. Улюбленими авторами поета в цей час були Бодлер, Малларме та Рембо. Але вплинули на нього не лише символісти, а й класицисти.

Після навчання в Гарварді поет їде до Англії та вступає до Оксфорду, де пише дисертаційну роботу з філософії, яку підготував, але так і не захистив. Еліот не гнався за академічною кар’єрою та багато років працював клерком.

Вперше як поет він дебютував 1915 року в чиказькому журналі «Поезія». Після цього важливим майданчиком для Еліота став журнал «Крайтеріон», що видавався хоч і малим тиражем, але мав значний вплив на тогочасну суспільну думку. На сторінках цього журналу він висловлював свою позицію щодо сучасного стану справ у суспільстві, яку лаконічно можна передати словами самого Еліота: «Ми постійно говорили, що економічні проблеми не можуть чекати. Істина виявилася в тому, що не можуть чекати моральні та духовні проблеми: вони й так чекають занадто довго».

У 1922 році, після публікації поеми «Спустошена земля», до Еліота приходить справжня письменницька слава. Ця поема, як і твори Джеймса Джойса та Вірджинії Вулф, яких ми розглядали раніше, написана в манері «потоку свідомості». В основу свого творчого методу поет покладає міфопоетику, яка, на його думку, покликана «уможливити існування мистецтва в сучасному світі та стати кроком до порядку і форми». В основі поеми лежить міф про хаос сучасного для поета життя, вульгарність цивілізації прогресу та крах філософії гуманізму.

Еліот стає Руссо свого покоління. У поемі, як і у своїй творчості загалом, він змальовує майже невиліковного пацієнта, ім’я якому — суспільство. Поет відмежовується від здобутків сучасної цивілізації та закликає читачів поглянути на ті біди, які принесли так звані «досягнення», і на те, скільки горя вони поселили в людських душах. Не варто також забувати й дату виходу поеми — 1922 рік, тобто післявоєнний час, коли разом із розвитком технологій з’явилися й нові способи винищення людини. Таким чином, твір, ніби в дзеркалі, відображає абсурдність реальності та скрутне становище цивілізації, але водночас поема пропонує і шляхи до спокути.

Назва поеми «Спустошена земля» відсилає нас до рядків зі Старого Заповіту, де в Книзі пророка Ісаї сказано: «Господь спустошує землю та робить її безплідною». Загалом поема рясніє посиланнями на Біблію, буддизм, «Сповідь» святого Августина, творчість Бодлера і французьких символістів, «Божественну комедію» Данте, «Антонія та Клеопатру» Шекспіра, англійського поета-метафізика Джона Донна та багатьох інших. Поема стає мереживом, зітканим з образів, і утворює власну міфопоетику, у якій кожен символ підлягає трактуванню та інтерпретації. Алюзії стають однією з характерних рис модерністської поетики. Езра Паунд в одній зі своїх праць писав: «Зробіть це новим» («Make it new»), що доволі добре закріпилося в сучасній Еліотові поезії. До речі, саме йому поет і присвятив свою поему.

Твір має епіграф та 5 частин: 

I. Похорон померлого (The Burial of the Dead)  
II. Партія в шахи (A Game of Chess) 
III. Полум’яна проповідь (The Fire Sermon) 
IV. Смерть від води (Death by Water) 
V. Що цей грім сказав (What the Thunder said) 

Епіграф твору відсилає нас до «Сатирикона» Петронія — своєрідної буфонади, розіграної на тлі Риму часів правління Нерона. Цей епіграф обрано невипадково, адже і неронівський Рим, і повоєнний Лондон постають як простори тотального смутку та світової скорботи:

«А Сибілю у Кумах я сам очима своїми бачив, як в амфорі гадала, і коли хлопці спитали: "Сибіле, що ти хочеш?"» - відповіла вона: "Померти хочу".» 

Поема змальовує післявоєнний Лондон, охоплений занепадом. Місто постає тлом, на якому Еліот осмислює сучасний стан людини, що, відвернувшись від свого коріння, прирікає себе на жахливу долю. Події твору розпочинаються навесні:

«Квітень – це найтяжчий місяць; він вилонює 
Бузки із мертвої землі, змішує 
Спогад і бажання, ворушить 
В’яле коріння весняним дощем» 

Але, читаючи ці рядки, ми не відчуваємо того воскресіння природи, яке зазвичай супроводжує весну, — радше навпаки. На Спустошеній землі життя неможливе, а всі події, що відбуваються в цьому проклятому Богом місці, ніби постають на перетині світів, у дантівському лімбі, населеному вже не людьми, а лише тінями тих, хто колись був живий.

«Мадам Сосостріс, знана ясновидиця, 
Мала поганий нежит, та проте 
Вона відома як наймудріша жінка в Європі, 
Із зловіщою колодою карт.» 

Сцена гадання наповнена містичною тугою за справжнім життям і позбавлена будь-якого оптимізму. У житті людей, що населяють Спустошену землю — «нереальне місто, під бурим туманом зимового ранку» — є лише «зітхання, короткі й нечасті».

Особливе місце в поемі займає тема взаємовідносин між людьми, яка ввижається Еліоту майже стерильною та анемічною. Персонажі, що з’являються у поемі, майже нездатні вести навіть простий діалог. Особливо проблематика декомунікації розкривається у другій частині поеми — «Партія в шахи».

«Нерви у мене погані цього вечора. Так, погані. Залишись зі мною. 
Говори до мене. Чому ти ніколи не говориш. Говори. 
Що ти придумуєш? Що думаєш? Що? 
Я ніколи не знаю, що ти думаєш. Подумай.» 

У спустошеному світі неможливий контакт двох душ. Втім, неможливими виявляються й самі душі, оскільки стан екзистенційної пустоти, зображений Еліотом у його поемі, наближає нас до поняття ангсту, ґрунтовно опрацьованого пізнішою французькою філософією. Ангст — це гостре відчуття туги за людським буттям у межах суб’єкта сприйняття дійсності. Мешканці художнього світу поета постають не просто покинутими, а відчуженими від самого світу:

«Що це за галас?» 
Це вітер під дверима. 
«Чому цей галас тепер? Що тут робить вітер?» 
Нічого, знову нічого. 
«Ти 
не знаєш нічого? Ти не бачиш нічого? Ти не пам’ятаєш нічого?» 

У третій частині поеми — «Полум’яна проповідь» — головний герой Тіресій виступає спостерігачем, хоча, за поясненням самого Еліота, є найголовнішим персонажем твору, оскільки поєднує все в поемі воєдино, наче сингулярність, з якої все виходить і до якої все повертається. Саме через його образи розкривається місто, спотворене не лише жахами війни, а й смутком цивілізації, яка й породжує війни та нещастя людського роду:

«Нереальне місто
Під бурим туманом в зимове полудне»

Неначе уві сні, він мандрує містом, оглядаючись довкола:

«Я – Тіресій, старий чоловік із пом’ятим вим’ям, 
Усвідомив цю сцену й напророчив решта –  
Я очікував несподіваного гостя.» 

Гостем виявляється «молодець із карбункулами». Тіресій постає своєрідним деміургом світу, оскільки знає все: часові лінії сходяться в його свідомості та утворюють повноту соціального буття, що розкривається через знання про довколишній світ:

«(І я – Тересій все перестраждав, 
відбув це на тім ліжку чи дивані; 
я, що під муром Теб колись просидів і бував 
між мертвими, отими, що в найнижчому стані.)» 

Третя частина поеми закінчується чергуванням слів Аврелія Августина та Будди:

«До Картагени потім я прибув 
Палаючи палаючи палаючи палаючи 
О пане Ти пориваєш мене геть 
О Пане Ти пориваєш 
палаючи» 

Четверта частина, «Смерть від води», вирізняється найменшою кількістю рядків — усього 12, але не поступається іншим частинам за насиченістю образів і сенсів. Саме тут збувається передбачення мадам Сосостріс. Перед нами постає труп фінікійського моряка Флебаса:

«Фенікієць Флебас вже два тижні мертвяк, 
вже забув крик чайок, і глибин морських плав, 
і прибутки, і втрати.» 

Одне з найпоширеніших тлумачень полягає в тому, що смерть Флебаса є одним з етапів пошуку істини, яка розкривається в поемі як поняттєва структура через мотив пошуку Святого Грааля, що втілює істину в доволі платонівському значенні. Його смерть від води — «морська течія зашептала його» — постає як етап того пошуку, якого бракує «Спустошеній землі». Цей фрагмент можна пояснити як вливання нових сил у вже мертву субстанцію через затоплення. Смерть стає життям. Життя неможливе без утрати. Можливість реалізується через згасання, а згасання стає світлом. Звільнення від форми стає можливістю наближення до Грааля, який символізує чисту поняттєву форму істини. Неодночасність і одночасність модерну.

Остання, п’ята частина поеми Еліота «Що сказав грім» — найскладніша та найапокаліптичніша частина твору. Тіресій, головний герой поеми, сидить над безоднею; довкола нього — ані краплі води, життя остаточно залишило цю пустелю:

«Тут нема води та тільки скеля 
скеля і ніякої води і піщана дорога 
дорога та що в’ється вгору поміж гори 
що є скелясті гори без води 
якщо б була вода ми тут спинились би й пили б 
між скелею не можна станути і думати» 

Над його головою лунає грім, що не приносить води; життя, що не приносить істини; філософія, яка не має під собою віри у вищу Ідею, якою можна було б послуговуватися.

«та тільки грім сухий стерильний без дощу 
Немає навіть самоти в цих горах 
тільки червоні хмурі лиця що гарчать глузливо 
з дверей брудних потрісканих хатин 
якби була вода» 

Довкола деміурга простору залишається тільки випалений простір, не здатний породжувати, — «агонія у кам’яних житлах». Усе вмирає, а Грааль віддаляється від людини, яка наблизилася до постмодерного відчуття відмови від істини та метанаративів. Зводячи істину лише до епістеми, що формується виключно в соціальному універсумі з плином історії, залежної від великих наративів, ми не помічаємо того факту, що Істина і є тим метафізичним джерелом, яке розкриває сутність існування Буття та творить людину як носія можливості стати чимось більшим, ніж просто людиною. (Мабуть, Читаче, Ніцше помилявся, гадаючи, що, вбивши Бога, можна створити Übermensch. У всякому разі, саме такою ми вбачаємо позицію Еліота.) Спотворивши істину, ми — «…що теж були живі, тепер вмираємо».

Впродовж місяців ми розглядали модерну філософію, літературу часів модернізму та постмодерну філософію з однією цілком конкретною метою: спробувати відшукати Істину та можливість її існування у світі, де традиційні уявлення про порядок, сенс і підстави буття зазнали глибокої кризи. На наш погляд, те, що робить Еліот у «Спустошеній землі», не просто стає передвісником критики постмодерної гносеології та естетики, а й є відповіддю на питання про релевантність пошуків істинних начал світу.

Цитати з поеми «Спустошена земля» подаються за: Еліот Т. С. Спустошена земля // Сучасність. 1989. № 7–8.