Вірджинія Вульф: потік свідомості та жіночий голос модернізму

У попередньому нарисі з серії робіт про літературу модерну йшлося про ірландського письменника Джеймса Джойса, який стояв біля витоків методу потоку свідомості в новітній літературі. Цього разу звернемося до англійської письменниці, яка послідовно розвинула цю техніку та стала однією з найпомітніших постатей феміністичної думки, — Вірджинії Вульф.

Вірджинія Вульф народилася 25 січня 1882 року в Лондоні у родині літературного критика та письменника Леслі Стівена. Ймовірно, інтелектуальне середовище родини вплинуло на дівчинку, оскільки частими гостями в їхньому домі були письменники, науковці та митці. У 1904 році вона полишила батьківський будинок та переїхала до району Блумзбері на Гордон-сквер, де знову опиняється серед художньої та наукової інтелігенції. Разом із чоловіком, журналістом і письменником Леонардом Вульфом, вона належить до «групи Блумзбері». До цього кола належали письменники Е. М. Форстер і Літтон Стрейчі, мистецтвознавець Роджер Фрай, художниця Ванесса Белл — сестра Вірджинії Вульф, художник Дункан Ґрант, арт-критик Клайв Белл та економіст Джон Мейнард Кейнс.

Вірджинія Вульф відігравала помітну роль у цьому колі, вона приваблювала співрозмовників своєю глибиною суджень, відкритістю та широкою ерудицією. У їхніх дискусіях важливе місце посідали етичні ідеї Дж. Е. Мура (“Principia Ethica”) та загалом аналітична філософія, яка в той час ще тільки зароджувалася.  

Вірджинія Вульф як представниця феміністичного руху у літературі 

Письменниця була характерною представницею своєї доби та реалізувала себе не лише в літературі, а й у боротьбі за права жінок. Підхід Вульф до умов створення жіночої творчості можна охарактеризувати як вельми прагматичний. Зокрема, ідеальними умовами для літературного процесу вона називала власний життєвий простір, фінансову незалежність та подолання традиційного обмеження жінки роллю матері і дружини. У своїх есеях «Своя кімната» (1929) та «Професії для жінок» (1931) Вульф, розмірковуючи про розвиток жіночої літератури та становлення жінки як письменниці, дійшла до песимістичних висновків. Упродовж багатьох століть патріархальний лад обмежував становище жінки в суспільстві, фактично унеможливлюючи її творчу самореалізацію та звужуючи можливості висловлення в літературі. В есеї «Своя кімната» письменниця звертається до питань визначення місця жінки в суспільстві, виховання дітей, особливості світосприйняття та проблеми взаємин між чоловіком і жінкою. Також вона уточнює поняття «несвободи», визначаючи його як обмеженість простору, в якому суб’єкт проживає життя, та зауважує, що сучасна їй жінка якраз ув’язнена в межах простору, який вона називає своїм домом. Письменниця пише: «Women have served all these centuries as looking glass possessing the magic and delicious power of reflecting the figure of man, as twice its natural size» («Усі ці століття жінки слугували дзеркалом, наділеним магічною й приємною силою відбивати постать чоловіка вдвічі більшою за її природний розмір»).  

Звичайно, ми можемо пригадати таких письменниць, як Джейн Остін, сестер Бронте та Мері Шеллі, але навіть вони були приречені на труднощі та інколи неспроможність подолати відчуження з боку суспільства. Яскравим прикладом цього є той факт, що багато жінок-письменниць змушені були брати чоловічі псевдоніми лише для того, щоб опублікувати твір. 

Вульф, розглядаючи історію жіночої літератури, наголошувала: жінки завжди мали необхідний творчий потенціал, однак через майже непереборні соціокультурні бар’єри не могли розкрити його повною мірою. Обмежений доступ до освіти та фінансів залишав їх у тіні чоловіків-письменників.

Творчість письменниці

У першому романі письменниці «Подорож назовні» («The Voyage Out») простежуємо характерну рису творчості Вірджинії Вульф —  імпресіоністська складова, що виражається в зосередженні авторського методу на внутрішніх почуттях персонажів, наданні переваги відчуттям над сюжетною складовою та відмові від панорамного зображення історії. Це високо оцінили блумзберійці, яких ми згадували вище. У ранніх своїх творах письменниця поєднує імпресіонізм та пошуки нових способів для вираження внутрішнього світу людини.  

Наступний її роман «Кімната Джейкоба» («Jacob’s Room») вже реалізує концепцію потоку свідомості, де метою стає передача нескінченного потоку атомарних частинок, що, існуючи у вигляді чуттєвих даних та сприймаючись свідомістю людини, формують уявлення про життя та його внутрішній потік. Вірджинія Вульф таким чином стає англійським модерним Демокрітом, який доволі добре засвоїв традицію аналітичної філософії та особливо вчення Джорджа Едварда Мура. У цей період творчості вона використовує метод накладання часових пластів одне на одного, створюючи таким чином канву подій, які розглядаються через призму свідомості різних персонажів. Доволі часто Вульф звертається до опису тільки одного дня людини, досліджуючи її стан та взаємодію зі світом у межах певного часового проміжку, що нагадує творчий метод Джойса: він у своїй модерністській епопеї «Улісс» розглядає тільки один день життя героїв. Також багато схожих мотивів Вірджинію Вульф поєднує з французьким письменником Марселем Прустом, який також працював у межах модерністської традиції та будував свої твори на принципі потоку свідомості. Але, на відміну від Пруста, який асоціаціями повертав читача до чуттєвого світу об’єктивних явищ, Вульф зсуває фокус із зовнішнього на внутрішній потік переживань своїх героїнь і героїв.

Письменниця розглядала модернізм як особистий для кожного творчий метод, метою якого був пошук письменниками нових шляхів виражати внутрішній світ. Вона порівнює два покоління письменників — своїх сучасників, яких вона називає «спіритуалістами» та попередників — «матеріалістів». Вульф звинувачує минуле покоління у тому, що їх більше цікавила плоть, ніж душа. У своїй програмній статті «Сучасна проза» вона рефлексує над питанням: «Чи не є для романіста завданням передати більш вірно й точно цей невідомий, мінливий і невловимий дух, яким би складним він не був?» 

«Місіс Делловей» 

У цьому романі Вірджинія Вульф зосереджується на проблематиці передачі життєвого руху, у якому існує особистість з її внутрішніми перипетіями, складністю психології та неможливістю схопити момент буття, що як гераклітівська річка, в яку двічі не ввійти, не може бути зафіксована ні в нашій свідомості, ні на сторінках роману.  

Роман вибудовується довкола головних героїв — Клариси Делловей, Септімуса Сміта та Пітера Волша. Зображені події — це один день із життя героїв у їхній мінливості та непередбаченості людського буття. В червневий день 1923 року люди, які пережили жахи Першої світової війни намагаються знайти себе, відшукати власну Самість в нескінченому потоці незримих частинок, які наче відтиск на папері залишаються незрозумілими та недоступними для інтерсуб’єктивних можливостей пізнання.  

Головні герої Клариса Делловей та Септімус Сміт — люди з різних світів. Септімус — ветеран війни, який страждає спогадами про минуле (його дружина, молода італійка, зазначає, що Септімус «говорить, що зробить із собою жахливі речі»), Клариса — жертва патріархального суспільства, яка «погано читає, її не навчили любові до книг, але вона однаково залишається чарівною», а її шлюб із Річардом Делловеєм так і не зробив її щасливою. Роман не розділений на розділи чи  частини, а є нескінченним потоком свідомості героїв, занурених у своє життя та враження, які вони отримують від світу.  

«До маяка»

Роман «До маяка» — це зображення життя сімейства Ремзей: містер і місіс та їхні восьмеро дітей. Місіс Ремзей обожнює кожного з них і вважає особливою дитиною. Роман поділений на три частини:  

1. День, коли місіс Ремзей збирається зі своїми дітьми на маяк. 
2. Через 10 років у будинку сімейства, коли матері вже немає серед живих.
3. Джеймс Ремзей, дорослий син місіс Ремзей, нарешті опиняється на маяку, а художниця Лілі Бріско закінчує портрет хазяйки дому.  

У першій частині роману Вірджинія Вульф знайомить нас із сімейством Ремзей, у якому мати сімейства особливо чуттєва й добра, а батько — відсторонений від світу сноб, який «досяг літери Q та навряд чи зможе дійти в абетці життя до наступної літери», бо так вже влаштоване життя. В їхній сімейній садибі на Гебрідських островах гостюють містер Тенслі, учень та послідовник містера Ремзея, який інтелектуально стоїть над усіма мешканцями будинку; Лілі Бріско — художниця з «китайськими очима», яка малює портрет хазяйки будинку; та містер Бенкс — старий холостяк, таємно закоханий у місіс Ремзей.  

Перша частина зосереджена на сподіваннях семирічного Джеймса Ремзея, який «якщо дозволить погода, то поїде на маяк». Він прагне цього усією душею, але його батько, постійно бажаючи зіпсувати очікувану мить, говорить про «вітер та барометр, які вказують на те, що наступного дня буде дощ». Письменниця з неймовірною точністю фіксує кожну найменшу зміну свідомості своїх персонажів. Коли місіс Ремзі намагається поміряти шкарпетки на Джеймса, а той весь час пручаючись відволікається від такої важливої справи, рефреном звучить фраза «дорогий, стій спокійно», що розривами постає в полотні опису свідомості головної героїні, яка фіксується на довколишніх предметах побуту.  

Друга та третя частини роману сильно відрізняються за настроєм від першої частини. Там описано післявоєнні часи, коли вже багато персонажів померли від війни, а інші втомлені та розчаровані у житті. Досягнувши цілі та опинившись на маяку, Лілі Бріско робить останні доповнення у портреті, вшановуючи так пам’ять місіс Ремзей, яка у своїй повноті стає символом життя та його насиченості.

Вірджинія Вульф прожила важке й нещасливе життя. Вона страждала від тяжкої депресії (про це йшлося в першому нарисі серії), пережила дві світові війни; під час одного з авіаударів нацистської Німеччини її будинок у Лондоні було зруйновано. 28 березня 1941 року, не витримавши жахів війни й чергового загострення депресії, письменниця наклала на себе руки.