Історія й історії

Ще у II столітті Лукіан підкреслив (звичайно, далеко не перший, хто це помітив): щойно події набувають гостроти, надзвичайності — кожен voles-noles стає «істориком».  

«Кажуть, що та хвороба абдерців, якщо зіставити одне з другим, спіткала тепер багатьох із освічених людей: не те, щоб вони виголошували трагедії — одержимі чужими ямбами, та ще й непоганими, вони впадали б у менше безумство. Але відколи це все в нас завертілося: війна з варварами, поразка у Вірменії та перемоги без кінця-краю — немає нікого, хто не писав би історію» [1, ст. 29], — пише він.  

Кожен хоче пояснити, впорядкувати і надати сенс події та сукупності фактів, що відбулись, оскільки це частина людської природи — розповідати історії.  

Те, що Лукіан називає «написанням історії», відоме більше, як написання історій. 

В українській мові маємо на одне слово «історія» два значення: перше — особиста чи вигадана оповідь, друге — ціла наука про минуле людства. Такий збіг у багатьох мовах не випадковий, адже людина не здатна мислити поза формою розповіді. 

Події самі по собі не творять історію — всього-на-всього хаотичні фрагменти дійсності. Лише коли людина починає обирати, що є важливим, що є причиною, що є пов’язаним з іншим, що є наслідком — тоді з’являється «історія». І в цю ж мить вона стає літературною, як будь-яка оповідь. 

Лукіан навів на універсальний феномен: люди завжди прагнуть надавати подіям смисл, перетворюючи хаос на впорядковану оповідь. Цей процес детально проаналізовано в сучасній теорії історіографії. Американський літературознавець Гайден Вайт обґрунтував у своїй magnum opus «Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe» те, що історичний текст ніколи не є звичайним набором фактів. Історик обирає, як структурувати події, якими драматичними засобами їх підкреслити, яку мораль або висновок із них витягнути. Історія, на думку Вайта, завжди має форму літературного наративу — трагедії, комедії або іронії. 

Цей процес перетворює історію на щось близьке до художньої оповіді. Подібно до письменника, історик виділяє героїв і антагоністів, створює конфлікт і кульмінацію, встановлює мораль або урок. Тому межа між історією та історією-оповіданням стає майже умовною: масштаб, форма та авторитет читача визначають, де закінчується один жанр і починається інший. 

Французький філософ Поль Рікер розвиває цю думку, вводячи поняття «emplotment», тобто осюжетнення. Як згадано, події самі по собі хаос, але й людина не здатна сприймати хаос без упорядкування. Саме через наратив ми надаємо подіям причинно-наслідкову структуру, створюємо смислові зв’язки між окремими фактами і, зрештою, конструюємо історію. Звідси, будь-яка історія — це завжди інтерпретація, завжди вибір і завжди творчий акт. 

Британський мислитель Едвард Карр у праці «What Is History?» додає ще один важливий аргумент: історія — це діалог між істориком і фактами. Не всі події минулого стають історичними фактами; лише ті, які історик обирає й інтерпретує, перетворюються на наратив. Це підкреслює творчу природу історії: навіть наукова історія не фіксує події механічно, а формує їхній смисл. Концепція «narrative history» сучасних істориків ще раз підтверджує цю спільність: навіть аналітична історія часто використовує структуру, властиву художнім текстам — послідовність подій, конфлікти, кульмінації, моральні висновки. Історики в цьому сенсі — оповідачі, які формують смисл минулого так само, як письменники формують сюжет своїх творів. 

В античності прагнення наративного осмислення проявлялося у творах Геродота та Тукідіда. Геродот у своїх «Історіях» поєднує реальність і легенди, надаючи подіям моральну та героїчну форму. Так дослідник Соломон Лур’є стверджував, що спочатку давньогрецький історик планував зробити географічний опис, а згодом це переросло у більший задум: розповісти про розвиток перської держави, зростання її могутності та подальший перебіг греко-перських війн. Якщо ж перевести це у площину семи вічних сюжетів, то ми отримаємо сюжет «Rags to Riches». Українською доречно перекласти «від Івана до пана», де головний герой — це, власне, сама перська держава.

Тукідід обирає більш критичний підхід. На відміну від Геродота, йому важливо перевіряти достовірність повідомлень, зокрема він звертає особливу увагу на причини і приводи подій. Раціоналізм Тукідіда усуває безпосереднє втручання божественних сил в історичні події, хоча він не відкидає існування богів. Загалом до «технічного літописання» Тукідід підійшов творчо: передає думки описаних людей у власній манері, інколи свідомо створюючи протиставлення. Середньовічні діячі, як Джеффрі Монмутський в «Історії королів Британії», поєднували реальні події з легендами. Хоч твір насправді псевдоісторичний, він містить вкраплення правдивих подій (зокрема, вторгнення Цезаря в Британію), але організований як драматичний наратив із героями, конфліктами та моральними уроками. Монмутський виділяє ключових фігур, створює кульмінаційні сцени та підкреслює наслідки дій, що дозволяє читачеві сприймати текст одночасно, як історію і як легенду. Потім Томас Мелорів використав це за основув розповіді про постримську Британію, короля Артура та його двір не як історик, а як письменник. Варто також додати або припустити, що Джеффрі під час написання свого бачення королів Британії, спирався не тільки на ранні джерела, але й на сучасників. Наприклад, історик Мюррей Дем у книзі «Finis Britanniae: A Military History of Late Roman Britain and the Saxon Conquest» стверджує, що Монмутський, а також ченці Генрі з Гантінгдону, Джеральд Уельський та Вільям Мальмесберійський чи то змагалися, чи то плідно запозичували ідеї для написання історії Британських островів. Як наслідок, у спробах написати кращу історичну хроніку, автори вдавались до особливого літературного підходу, додаючи окремим королям чи історичним діячам подробиці з особистого життя — хтось, як Генрі з Гантігдону, додав більше подробиць вже згаданим подіям  саме з описом; хтось, як Вільям Мальмесберійський відзначився нетиповою для свого часу літописною формою, представленою відступами з власними судженнями щодо певних подій та людей чи анекдотами, однак «переможцем» серед них, беззаперечно, став Джеффрі, подарувавши західноєвропейській культурі найвідомішого правителя Туманного Альбіону та найвідомішого чарівника.

До цієї теми варто згадати і про найбільш відомий приклад карбування історії у історіях — опрацювання певної історичної події у літературній площині. Уже згаданий Тукідід описує Пелопоннеську війну через суперечку міст, підкреслюючи мотиви та наслідки дій людей. «Слово о полку Ігоревім» відтворює похід князя Ігоря Святославича на половців 1185 року, наділяючи його драматичною структурою та моральним навантаженням. У валлійській поемі «Y Gododdin» поет Анейрін описує схожу історію про поразку бритів під Катраетом у 600 році, і завдяки поетичній формі герої стають легендарними й закарбовуються у колективній пам’яті. Що перша, що друга історія структурована так, щоб читач міг бачити причинно-наслідкові зв’язки, моральні уроки і соціальні значення подій, але таки через призму авторів.

Це підкреслює універсальність феномену, про який писав Лукіан: прагнення впорядкувати хаос та надати подіям сенс є фундаментальною рисою людської культури. Історія завжди поєднує вибір фактів, драматичну конструкцію та інтерпретацію автора, створюючи наратив, який може бути одночасно достовірним і художнім (однак при цьому мусить бути позбавлений художнього вимислу, як писав Лукіан [1, с. 38]). Саме цей вибір формує колективну пам’ять і культурну ідентичність, а історія стає інструментом розуміння минулого, сучасного і потенційного майбутнього. 

Мораль і урок — ще одна спільна риса. Звертаючись вже до художньої літератури, Толкін у «Володарі перснів» наводить просту мораль: зло руйнує себе зсередини, а героїзм, співчуття і жертва створюють сенс. «Історія…» Монмутського та історія Томаса Мелорі «Смерть Артура» передають моральні уроки крізь подвиги героїв. Звідусіль  наратив спрямований формувати розуміння дійсності та цінностей. 

У підсумку можна ствердити, що межа між «історією» як наукою і «історією» як оповіддю завжди умовна. Вона визначається не тільки об’єктивністю фактів, а й формою, авторським вибором та культурним контекстом. Історія — це завжди творчий акт, спосіб надати хаосу подій смисл і водночас спосіб передати цей сенс майбутнім поколінням, перетворюючи події на пам’ять. Тому, почавши з Лукіана, ним і закінчимо:

«Як споруда була вже готова, будівничий викарбував на кам’яній кладці власне ім’я, а потім, покривши поверхню тиньком, надписав ім’я тодішнього царя, передбачивши, як воно і сталось, що напис незабаром осиплеться разом зі штукатуркою і тоді постане інший: “Сострат Кнідський, син Дексіфана, богам-спасителям за тих, що плавають в морі”. Він покладав надію не на теперішню мить, не на коротку мить свого життя, а на те, що є і буде у віках, допоки стоятиме його вежа, а разом з нею триватиме і його мистецтво» [1, с. 86]. 

Лукіан цитується за:

1. Лукіан. Як писати історію. / перекл. з давньогрецької і коментарі Уляна Головач, Олександр Маханець, Назар Різун [Серія «Ad libitum»]. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2014. – 88 с. ISBN 978-966-2778-28-1
2. Finis Britanniae: A Military History of Late Roman Britain and the Saxon Conquest. Amberley Publishing, 2024.